Чи можна назвати День захисту дитини святом?

На вулицях Дніпропетровська зараз набагато менше неповнолітніх безпритульних. Якщо раніше працівники соціальних служб під час рейдів в одному з районів за місяць знаходили до тридцяти таких дітей, то зараз п”ять-шість. Така позитивна статистика насправді має й зворотну сторону. Адже тепер діти з вулиць перекочували до своїх неблагополучних батьків. І все частіше працівники соціальних служб привозять заляканих хлопчиків та дівчаток з рідного дому, від батька та матері. Чому за останні роки трапились такі зміни дізнавалась Наталя Грищенко, яка побувала в одному з трьох дніпропетровських притулків для неповнолітніх – “Росток”. Родина Черненкових може стати класичним прикладом того, як зараз дитяча доля перетворюється на знедолення. Десять дітей. Живі і ніби-то навіть непитущі батьки, дах над головою. І все ж четверо наймолодших уже декілька місяців живуть у притулку. Все дуже просто: не знайшовши роботи у рідному селі, батьки поїхали заробляти до великого міста: зараз працюють на Озерці, знімають для себе дах. А для дітей ні даху, ні сил, ні грошей чомусь не знаходиться. Заяву з проханням узяти дітей до притулку мати написала сама. Вихователі кажуть: може, мати і плаче, але приїжджає все рідше. Що буде далі з її чотирма дітьми, яких вона оформила до притулку, – хто його знає. Найстарший з Черненкових – Віталік – вирішив: як тільки виповниться вісімнадцять, піде вчитись на дальнобійника. До рідного дому зараз його мало що прив”язує. Як і братів з сестрою. Спогади та сподівання є – сьогочасного майже немає. У дівчинки Віки інша історія. Вона- стовідсоткова безпритульна. Декілька тижнів тому її знайшли на залізничному вокзалі. Тепер шукають батьків. Але сама дівчинка пам”ятає небагато. Чи знайдуться Вікині рідні? Вірогідність мала, адже, судячи з усього, кинули дівчинку свідомо. Зараз її головна проблема, як і проблема кожного з цих дітей, в тому, що до їхнього, – безпритульного, – існування звикло суспільство. Звикло – і абсолютно прийняло, не бажаючи нічого змінити. Так у жеках при продажу квартири мовчки виписували разом з явно неблагополучними батьками й їхніх неповнолітніх дітей. Так сусіди байдуже дивились, як у квартирі на їхньому поверсі батьки регулярно били сина або доньку. Так потім і самі батьки в алкогольному чаду або просто від бездушності кидали своїх дітей, адже бачили – так роблять інші. Чи можна назвати День захисту дитини святом? Для цих, ошатно вбраних хлопчиків та дівчаток, які так довго чекали на нього, – так. А для кожного з нас – ні. Бо поки цей день будуть відзначати у календарі, розуміти те, що українські діти незахищені, буде кожен з нас.